Анонси

“Для перемоги важливі самоконтроль і відсутність помилок” – Анатолій Герей, фехтувальник-шпажистПереглядів: 66 | 2017.07.08 17:19

Топовий український шпажист й один із зіркових фехтувальників у світі розповів Укрінформу про те, за рахунок чого наша чоловіча збірна шпажистів тримається у трійці світових лідерів. І чому, незважаючи на такі показники, в Україні так мало фехтувальників – усього сотня. Проблема, вважає Анатолій Герей, у відсутності достойних залів для тренувань, низькій зацікавленості у виді спорту серед співвітчизників – на українські заліки раз до разу приходять рідні та друзі спортсменів, тим часом як широкий загал навіть не здогадується про фехтування як вид спорту і можливості, які воно відкриває для спортсменів.

mjmumdcumjaxni0xnjo0ntm1otmy12228_reference

ТОП-5 “ФЕХТУВАЛЬНИХ” МІСТ УКРАЇНИ: КИЇВ, ХАРКІВ, ЛЬВІВ, МИКОЛАЇВ ТА УЖГОРОД

– Анатолію, часто вдається при такому щільному графіку бувати в Ужгороді? Це ваше рідне місто – але у зв’язку з тренуваннями, виїздами – скільки часу вдається тут побути?

– Тиждень на місяць, я так підрахував. Зазвичай за графіком: два тижні в Києві, тиждень удома.

– Тренуєтеся тільки в Києві, чи й тут – під наглядом батька?

– І там, і тут. Тут займаюся на базі «Динамо» з батьком, в Ужгороді є низка спортсменів, майстрів спорту, у яких вистачає майстерності для спарингів.

– Мається на увазі, що для спарингу вам потрібен професіонал певного рівня?

– А ще краще, якщо їх багато. Це потрібно для можливості відпрацювати різні моменти в поєдинку. Високий противник, лівша, правша – ти ж не знаєш, із ким випаде можливість боротися наступного разу на змаганнях.

– То маєте таку команду «противників» тут, в Ужгороді, і в Києві?

– Так, просто в Києві вона більша, там все-таки збираються люди з усієї країни. Є 30-40 чоловік – ти собі можеш узяти будь-кого і відпрацювати з ним конкретні прийоми.

– Скажіть, будь-ласка, які команди на рівні України – найкращі?

– ТОП-5 – це Київ, Харків, Львів, Миколаїв, п’яте місце ділять Ужгород та Хмельницький. Це визначається за результатами спортсменів на змаганнях. У фехтуванні є вікові категорії – дитячі до певного віку, потім з 18-ти – кадети (в цьому віці можна брати чемпіонати Європи), потім юніори – від 18 років і до 21-го – тут уже можна на чемпіонатах світу показувати себе. Ну, а потім уже в категорії «дорослі» можна боротися будь-де. І ми рахуємо потім здобутки в усіх цих категоріях – це показує рівень як збірної області, так і збірної України.

УКРАЇНСЬКІ ФЕХТУВАЛЬНИКИ У ТРІЙЦІ ЛІДЕРІВ

– Як часто відбуваються змагання?

– Є конкретний календар – він планується на рік. Ми, шпажисти, скажімо, маємо 11 закордонних стартів, де набираємо бали для свого світового рейтингу. Плюс 4-5 стартів українських – це чемпіонати, кубки та турніри України. Найчастіше вони проводяться в Києві, Харкові та Львові, але три рази такі старти проводилися і в Ужгороді, кілька років тому. Частіше за все, при плануванні дають запит на область – чи є готовність прийняти чемпіонат. Якщо нема коштів для проведення чемпіонату, тоді це беруть на себе міста мільйонники.

– А як щодо місця української збірної в світі?

– По-перше, фехтування ділиться на три види – шабля, рапіра і шпага, і тут у спортсменів вузька спеціалізація. От у нас шабельна команда жіноча протягом 10 років не вилазила зі світового ТОП-2, це була одна з найсильніших команд у світі. Зараз українська збірна, там де я виступаю, по шпазі йде третьою у світовому рейтингу – перед нами Франція – першим номером і Корея на другому місці.

– За рахунок чого ми на такому високому місці?

– У нас є 11 світових стартів, на яких ми дуже успішно виступали, за кожне місце на них є певна кількість балів. Тому наслідки роботи за два останніх роки плюс непогане 4 місце на Олімпіаді дають нам у підсумку такий високий рейтинг. За два останні роки нижче 4-го місця ми не опускалися. І маю сказати, що утримуватися на такому рівні досить складно, бо рівень зростає в усіх. Якщо раніше виходив на поєдинок і не звертав уваги, чи це японець перед тобою, чи аргентинець – то зараз багато тренерів-спеціалістів з Італії, колишнього Радянського Союзу, Угорщини, де були сильні тренерські команди, роз’їхалися по всьому світу, і ти тепер не знаєш, хто за цією людиною стоїть – хто її готує, тренує. Тому треба завжди бути на сторожі й обережно вести бій.

ПРО ТРЕНЕРСЬКУ ШКОЛУ І ТЕ, ЩО ТРИМАЄ ВДОМА

– А наша тренерська школа у фехтуванні має такі ж високі рейтинги?

– На жаль, ні – виїжджають усі за кордон масово, у зв’язку з фінансовою кризою. В Україні залишаються тільки старші тренери – для яких існує мовний бар’єр, якась певна зона комфорту, це люди віком за 60 років. А молоді закінчують університет – й у світ. Мої знайомі працюють тренерами в Китаї, Штатах, Канаді. Ті самі 800-1000 доларів вони можуть заробити й тут, десь у Києві, але вважають за краще їхати за кордон.

– Вам так само, напевно, пропозиції надходять постійно?

– Звісно – і як спортсмену, і як тренеру. Але я поки що надіюся, що мені таки дадуть квартиру, яку пообіцяли тут, в Ужгороді. Наразі поки що тільки розмови йдуть – уже понад рік.

– Цікаво, що вас тримає в Україні?

– Донедавна мене тримали Олімпійські ігри – це мрія кожного спортсмена туди потрапити. Була зроблено дуже багато роботи – і було би нерозумно взяти це все і кинути на півдорозі. А зараз я підписав контракт на рік із Федерацією. Найголовніші старти в цьому році – Європа та світ – ще попереду. Закінчаться старти – тоді будемо знову думати.

– Спокуса є?

– Є, звісно. Гроші там будуть більші. Але поки для мене мова йде про результат, в Україні є хороші умови: можна спарингувати, можна добитися результату. Крім того, у нас зараз непоганий тандем викристалізувався у збірній, ми можемо дати дуже високі показники.

– Ви вже націлюєтеся на наступну Олімпіаду в такому складі?

– Зараз говорити про такі перспективи важко – це ж чотири роки. Може статися будь-яка травма, що перекриє усі сподівання. У нас різновікова команда – і такий поворот реальний. От минулий турнір Богдан пропустив, бо була травма в Парижі (невдало зробив рух, потягнув спину), тому на заліку в особистих змаганнях він участі не брав. Але ми й так зуміли «залізти» на 4-те місце, що без такої фігури, погодьтеся, важко.

ПЕРЕМОГА – ЯК НАРКОТИК: ХОЧЕТЬСЯ ЩЕ І ЩЕ

– У фехтувальників узагалі є вік, допоки є сенс брати участь у змаганнях?

– Це залежить від можливостей організму, як довго ти можеш тримати навантаження. Скажімо, 43-річний угорець Імре Гийза виграв дві медалі в особистих заліках на чемпіонаті світу. Це дуже важко в такому віці. Кубинець Іван Тревехо, йому 45 років, виступає за збірну Франції (хоча цьогоріч я його не бачив, до речі, можливо, він уже зав’язав) – і також на дуже високому рівні. Я особисто програв йому два рази. Я просто дивувався, як у такому віці людина має таку пластику й швидкість…

– Хочете сказати, що приємно було програвати?

– У таких випадках розумієш, кому ти програєш. Бо буває випадковість, а буває, що тебе обіграли фахово.

– До речі, для вас – амбіційного спортсмена, призера турнірів – як воно, програти?

– Важко, звісно. Після поразки у Ріо, коли ми так близько були до медалі, і зрештою, програли, я півроку взагалі не ходив на тренування, не брав до рук шпагу. Стільки було зроблено, а тут – ніякого результату.

– Чим, зрештою, себе переконали знову стати до станка?

– Скоріше це тренерський склад переконав – знайшли потрібні слова.

– А зараз, коли ви на піку – перемога за перемогою – це дає якийсь антураж? Можете розслабитися?

– Перемоги – це як наркотик. Ти переміг, узяв дозу – й вона тебе певний час тримає, а тоді через якийсь час хочеться ще. І ти знову йдеш на турнір. І так без кінця.

НА 40 МЛН НАСЕЛЕННЯ 100 ПРОФЕСІЙНИХ ФЕХТУВАЛЬНИКІВ – ЦЕ МАЛО

– Ви самі вибираєте партнерів для поєдинку?

– Ні, в нас усе відбувається за жеребом – за кваліфікацією та рейтингом.

– Але своїх суперників потенційних знаєте?

– Так, але тепер якраз такий час, що йде зміна поколінь. От зараз Угорщина повністю омолодилася, Китай також. Люди дивляться на 4 роки вперед – беруть молодих спортсменів, аби їх обкатати до Олімпіади. Нам також краще би було омолодити збірну. Хоча зараз у нас в складі є один новий хлопець – це син старшого тренера. Але хотілося, аби ще хоча б одного додали. Оновити повністю склад збірної до Олімпіади можуть собі дозволити такі країни як Китай, Італія – які мають цих людей просто валом. У нас на чемпіонаті країни збирається рік до року по сто фехтувальників – тому українська збірна таке собі не може дозволити. Бо на 40 з гаком мільйонів населення сто фехтувальників-професіоналів – це дуже мало. В Італії, до прикладу, фехтувальників високого рівня є близько 500 чоловік. Там традиції грають роль.

– Тобто, у нас дається взнаки непопулярність фехтування?

– Звісно, хто у нас, за великим рахунком, знає, що таке фехтування? Отож! А в Парижі на змагання приходять, квитки купують по 10 євро. У нас останнім часом журналісти звернули увагу на цей вид спорту – тому люди хоча б почали мати уявлення, що воно таке – оте фехтування. Але українські заліки проходять і далі для досить обмеженого кола любителів – це близькі та друзі спортсменів, або ті, хто має стосунок до цього виду спорту.

В УЖГОРОДІ ЗАЛ ДЛЯ ФЕХТУВАЛЬНИКІВ ХОЧУТЬ ЗАКРИТИ

– У такому випадку – як забезпечується притік, так би мовити, молодої крові у вітчизняне фехтування?

– Ми, прикладом, ідемо по школах, робимо рекламу, у нас є сайт. Я зі свого боку стараюся пояснити, що спорт – це визнання і непоганий заробіток, якщо ти добре виступаєш. У нас є всім відома Ольга Харлан – зірка спорту, яка має солідну зарплату – близько 25 тисяч євро – це гроші державні та спонсорські. Чому ні? Ти займаєшся улюбленою справою, не вантажиш мішки на складі, тому йди, працюй у спортзал – і матимеш результат.

– До речі про спортзали – у нас їх достатньо для фехтувальників? В Україні є де ставати чемпіонами?

– На жаль… І ця ситуація чомусь не міняється з роками. Не тільки з фехтуванням – а зі спортом узагалі. Нам треба конкретні споруди. Зараз наші діти виїхали на збори тренуватися у Кострино, Закарпаття – там просто нема умов. Там якийсь майданчик маленький – а має бути зал, має бути де помитися після тренувань. Про плавання та тренажерний зал я узагалі мовчу.

У нас навіть під великим питанням зал для фехтувальників в Ужгороді, ходять слухи що його хочуть закрити взагалі, бо область не знаходить гроші на сплату комунальних послуг. Після 5-ї години ввечері зал закривається, і всі розходяться – бо треба вмикати світло, а за нього нічим платити. На опалення скидається батьківський комітет.

– Показово… Це по регіонах так усе сумно, а в Києві, певно, ситуація краща, чи ні?

– Не зовсім так, скажімо. От на базі ЦСК є добра зала, на базі спортивного інтернату, в школі вищої спортивної майстерності – також. Але є також зали такі, що не завжди відповідають вимогам. Київський зал для фехтування на ЦСК можна порівнювати з найкращими залами Мадрида. У Львові після того, як Тетяна Шемехіна виграла Лондонську Олімпіаду, зробили зал. А от у Конча-Заспі на олімпійській базі, ми досі не маємо свого залу. Скільки медалей країні принесла фехтувальна збірна – якщо рахувати з 2008 року, постійно просять міністра, є листи, збір підписів… Але ми вже роки приходимо і збираємо мати за дзюдоїстами, розстилаємо потім свої доріжки і тренуємося. А крім того, ще ділимо зал на дві половини: на одній ми, а на іншій тренуються спортсмени у греко-римській боротьбі.

– А на збори за кордон ви не виїжджаєте? Щоб відчути, так би мовити, кайф від тренування?

– Звісно, але не так за кайфом і комфортом, як за спарингами – тому що школи фехтування різні, і кожен виходить за рахунок конкретних речей. Хтось бере швидкістю, хтось тактикою, хтось руку тримає так, хтось інакше – до всього треба звикати. Якщо є проблеми з конкретною країною – стараємося поїхати туди на збори, попрацювати з ними.

А вас часто викликають на спаринги – останнім часом у зв’язку з перемогами?

– В останні три-чотири роки постійно приїжджає Казахстан, Японія, Естонія. Угорці запрошували недавно на збір – але ми не змогли приїхати, бо був черговий залік. От Франція у нас, як у футболі Бразилія. Це неймовірно, коли приходять люди – і тут же вони роблять медаль олімпійських ігор – це надзвичайно сильна школа. Ми їздили до них на збори у Сан-Тропе.

УСПІХ У ФЕХТУВАННІ НАСАМПЕРЕД ДАЄ САМОКОНТРОЛЬ

– До вас напевно звертаються як до людини із досвідом по тренування?

– Постійно. Я треную маленьких, дорослих навіть п’ятиборців. Є там категорія фехтування – якщо у ній спортсмен набере багато балів за рахунок того, що добре фехтує, то потім може уже, грубо кажучи, промахнутися в стрільбі чи не так швидко плисти.

– Чого насамперед учите? Які основні кити, на чому тримається фехтування?

– Це передусім самоконтроль, ти маєш знати, які прийоми і в який момент варто застосувати. Є правила, тож намагаєшся людині пояснити: інколи треба не вигравати, а менше помилятися – і це приведе до перемоги. Часто люди хочуть показати у поєдинку все, що вони уміють, а в результаті противнику вистачає двох прийомів, аби їх перемогти.

– Для того, щоб себе у формі тримати – що ви робите?

– Тренажерні зали, конкретні вправи, спеціальне харчування. Під час зборів два тижні – це три тренування на день, три години спарингу, в обід плавання, а ввечері з тренером відшліфовуємо удари – прийоми зі зброєю, без зброї… У нас є лікар, який підбирає спортивне харчування – береться аналіз крові, і конкретно під людину карта складається, які потрібно мінерали, вітаміни. Зранку жменю цих таблеток, ввечері – жменю тих (сміється).

– Коли не на зборах – розслабляєтесь?

– Ні, просто більше на фізичні навантаження працюю. У спортсменів є правило: серце має постійно битися. Якщо тиждень нічого не робити – на зборах при навантаженні тобі зразу буде зле, почнеться кріпатура, не зможеш працювати.

Я ФАНАТ ГРИБІВ, ПОБЛИЗУ УЖГОРОДА НАВІТЬ МІСЦЯ ЗНАЮ

– Для вас рідним містом таки лишається Ужгород чи Київ за останні роки уже став таким?

– Ужгород, однозначно. Вдома я дуже люблю з друзями в гори виїжджати – по гриби на Перечинщину. Я фанат грибів. Знаю місця.

– О, зараз якраз грибний сезон, то що – на полювання?

– Так, якраз чекаємо дощу – і тоді відразу на полювання. Гриби – як трофеї, радість від них неймовірна. Потім сушимо, маринуємо, варимо.

– А які улюблені місця в місті, де любите гуляти?

– Я більше кав’ярні люблю – із друзями там посидіти.

ВАЖКО, КОЛИ БАТЬКО ТА СИН РОБЛЯТЬ ОДНУ РОБОТУ

– Яка ваша мета як спортсмена? Золота медаль на Олімпіаді? Чи може, школа фехтування Анатолія Герея?

– На даний момент у мене є медалі заліків усіх рівнів – нема тільки олімпійської. Однозначно, я буду старатися здобути хоч би бронзу, ввійти у трійку олімпійців-фехтувальників. Це не так легко – минулий сезон показав це. Ми були налаштовані на успіх, програш став ударом. Італійцям ми програвали – але із угорцями були три роки підряд безпрограшні партії. Ні, ми не ставилися зверхньо до противника, але в одного з наших хлопців просто не склався бій.

– Як вирішили потім питання між собою?

– Зазвичай не ми, а тренерський штаб працює з людиною – аби вона зрозуміла, де і що зробила не так. Ну, а нам що казати? Це ж не спеціально – не вдалося, і все. Між нами «розбірок» нема. Образи, звісно, є, але це командна гра – тому програє і виграє команда. Коли перемога загальна, а хтось гірше грав – цього ж ніхто не бере до уваги. Тому й поразку треба теж сприймати командою.

– До речі, цікаво – як батько коментує ваші перемоги і поразки?

– Він постійно тримає руку на пульсі. Навіть із Ріо я весь час телефонував – питав його думку про суперника, просив передивитися ще і ще раз відео з поєдинку. Та й так постійно спілкуємося, він постійно підказує. Важко, до речі, коли батько та син роблять одну роботу, бо дуже багато не сходиться думок. У сенсі що він бачить цей прийом так, а я вважаю інакше.

– Як чините, зрештою?

– Дипломатично: коли з ним тренуюся, виконую його вимоги, без нього роблю по-своєму.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака

ukrinform.ua

obolok.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *