Анонси

Андрій Гаваші. Продовження інтерв’ю (ФОТО)Переглядів: 503 | 2017.12.01 22:46

У другій частині великого інтерв’ю колишній воротар “Динамо” та ужгородської “Верховини”, Андрій Гаваші,  розповідає про особливості далеких переїздів в часи його ігрової кар’єри, як один з кращих українських арбітрів пережив фінал аматорського кубка Закарпатської області, та як так і не зміг реабілітувати свого земляка в очах Григорія Суркіса.

Гаваши

– У 60-ті ужгородська “Верховина” переживала жахливі часи, – каже Андрій Андрійович. – Добиралися на виїзні матчі автобусом ГАЗ-51, з таким незрозумілим кузовом. Схожий був у фільмі про Шарапова. Уявляєте, як воно їхати на такій розвалині з Ужгорода, скажімо, в Керч? Там і брудно було, і трясло страшенно. Але мова не про те. Команда була закріплена за ужгородським меблевим комбінатом. Зарплату ми отримували саме там. Автобус теж належав комбінатові, при цьому постійного водія не була. Щоразу кермував хтось новий. Причому вічно траплялися “гонщики”, люди, які щось порушили і відправлялися в рейс як у покарання. Ці водії зазвичай у дорозі були страшно невпевненими.

Черговий такий ледве тягнеться, розігнав автобус на 50 кілометрів на годину від сили. Приховувати невдоволення не міг вже ніхто. “Зараз принесемо цеглу і поставимо тобі на ногу. Може, хоч так на акселератор натиснеш” – кажемо. Михалина сидів попереду мовчки, дрімав. Поки не помітив, що поперед нас їде вантажівка з ящиками порожніх пляшкок у кузові. Михалина підняв голову і розлютився: “Я вже порахував всі пляшки на тому кузові! Обганяй його нарешті!”

Пізніше їхали з цим же водієм ще раз. Не пам’ятаю куди, але через Полтаву. Так само неквапливо. Минаємо пам’ятник Полтавській битві. Кричали на бідаку так, що він зовсім розгубився. То водій з переляку в’їхав на центральну алею монументу, на тротуар! Поважного віку даїшник, який слідкував на тій ділянці дороги за порядком, не міг стримати сміху: “20 років тут стою, але вперше бачу, щоб сюди заїхала машина”. Михалина теж реготав: “Ми селяни, не знаємо”. Даїшник відпустив нас, навіть не штрафував.

Взагалі, важко такі поїздки давалися. Але бодай весело було. Сучасні футболісти цього не зрозуміють. Вони ледь всідаються у салон літака чи автобуса, як відразу влазять у смартфон. Не помічають ні хто поруч сидить, ні що за вікном робиться.

Звісно, в “Динамо” того що в Ужгороді не було. Там люди серйозніші. В Ужгороді жарти були доволі грубими. Одного разу прибили цвяхами кросівки. І не комусь із футболістів, а старшому чоловікові, котрий у нас і масажистом працював, і лікарем був, і педикюр робив. Просто переплутали взуття, думали, що то хтось із гравців роззувся. Потім скандал був.

У Києві ж Голубєв міг щось втяти. Я був від Віталія в захваті, постійно слухав, що він скаже на цей раз. Найбільше запам’яталося, як одного разу перед сніданком хтось приніс гранену склянку з водою. “Михалыч, бухнем?” – питає. “Ты что? Утром? Натощак? Водку?! Гранеными стаканами?! С большим удовольствием!” – і заходився у своїй фірмовій посмішці. Вам смішно, коли розповідаю я. Але то треба було бачити.

В Ужгороді у нас теж кадр був. Рудольф Семетковський. Неймовірно спокійний, з рівноваги його вивести було неможливо. Були якось на зборі у Виноградові, найтеплішому місці Закарпаття. Перед тренуванням приносять нові угорські м’ячі фірми Артекс. Всі зраділи. Залишалося тільки накачати. Почали шукати насос – немає. Лише Семетковський продовжував лежати і щось читати. Ми змирилися, мовляв, немає то й немає, накачаємо наступного разу. І коли суєта навколо втихомирилася, Рудольф відволікся від книги і неквапливо промовив: “Ви що насос шукаєте? Тут він, у мене, у чемодані”.

– При вас у “Верховині” розпочинав кар’єру легендарний у майбутньому нападник “Карпат” Янош Габовда.

– Він себе порівнював з Лайошем Кошутом, національним героєм Австро-Угорської імперії, який боровся зокрема з російськими військами. Лайошеві присвячена пісня, у якій, якщо довільно перекладати з угорської, йдеться, що “Кошут нам звістку прислав, що армії вже немає, тому ті, хто люблять свою державу, повинні ставати до боротьби”.

Янош родом з Ключарок, з-під Мукачева. У нього ще лайка була: “Дримбав би тебе Кошут!” Габовда у “Верховині” надовго не затримався, але то був період, коли команда у нас підібралася справді непогана. Скажімо, в нападі грав колишній московський армієць Дмитро Дубровський, якого Соловйов свого часу хотів запросити в київське “Динамо”. До Ужгорода Дмитро приїхав після розводу, коли вдруге одружився. Він тоді вперше показав, що відразу після гри можна серйозно випивати. Дубровський брав дві пляшки кріпленого, 16-градусного вина і випивав їх залпом, немов мінеральну воду. І при цьому не п’янів. В Перечині один час працював на соко-винному заводі, тому знаю, наскільки те пойло шкідливе. До складу “вина” входить спирт, на кожних 100 мілілітрів 10 грамів цукру, причому цукрози, з кислотністю у межах шести. Цукор зі спиртом – страшне поєднання. Причому технологія була наступною: до п’яти відсотків – наброд, а інших 11% додавали спиртом.

А Габовда, до слова, у “Верховині” не пив. Його від нас до армії забрали. Звичайно, Янош не розкрив у футболі свого потенціалу сповна. Хоча “Карпати” наприкінці 60-х – початку 70-х теж були серйозною силою. Інша річ, що Габовда цілком міг дорости до рівня збірної.

– Ви закінчили кар’єру ще до того, як Янош з “Карпатами” виграв у 1969-му Кубок СССР.

– Мені було 27. Бачив, що перспектив у “Верховини” немає. Втомився від постійних переїздів. Тому почав грати в чемпіонаті області. Тільки в нападі, у воротах не грав взагалі. Треба сказати. Що першість Закарпаття тоді була дуже високого рівня. Від нас у майстрівські команди люди йшли фактично сформованими гравцями.

Нині, звісно, рівень впав. Залишився лише вболівальницький колорит. Та й то відносно. У цьому контексті згадується історія, яка трапилася з Костянтином Вихровим, одним із кращих українських арбітрів 80-х. Поряд із командами підготовку до сезону на Закарпатті проводили й судді. Окрім фізичної підготовки, рефері потребували ігрової практики, тому їм як правило довіряли матчі Кубка області. Вихрову випало судити зустріч двох виноградівських команд – “Пластмасовика” і “Кераміка”. Найцікавіше, що матч був фінальним. Ажіотаж був неймовірний – дві виноградівські команди у Виноградові ж сперечаються за Кубок! Напруга була така, що черкни сірником – вибухне. В ході гри Вихров кілька разів не так свиснув. “Хто тебе судити вчив?!” – забігаючи в суддівську кімнату, репетує тренер “Пластмасовика” Еміл Радю. Не дарма ж у Союзі тоді жартували, що той, хто відпрацював на двох-трьох матчах першості Закарпаття, може судити чемпіонат світу.

– Відомо, що тут і тягла арбітрам дати можуть, не лише накричати.

– У минулому такі інциденти дійсно траплялися досить часто. І мені, будучи головою федерації футболу, дуже важко було боротися із цим явищем. Лише коли закарпатський футбол очолив Михайло Ланьо, організація і проведення футбольних матчів чемпіонату покращилося і значно скоротилася кількість інцидентів. Крім того збільшилась кількість аматорських команд-учасниць чемпіонату. Один із найпотужніших бізнесменів області, маючи великий авторитет в області докорінно змінив атмосферу серед аматорських команд.

З’явилися нові команди і за 8 років поряд із вищою лігою були створені команди першої ліги, які змагаються у двох зонах (Східна і Західна) по 12 команд у кожній. Усе це позитивно впливає на розвиток закарпатського футболу в цілому. Я намагався бути максимально корисним для федерації футболу і дуже вдячний за таку можливість брати активну участь у цій роботі. Часто Михайло Іванович надавав мені можливість навіть від його імені брати участь в окремих урочистостях з нагоди футбольних подій, які проводила обласна федерація футболу.

Розпочату Михайлом Івановичем перебудову обласної федерації футболу успішно продовжує нове керівництво на чолі з Іваном Дураном, який є великим ентузіастом футболу. Я дуже сподіваюсь, що така велика робота дасть можливість відродити славні традиції закарпатського футболу. Пану Дурану треба віддати належне за те, що він відбудовує по області поля, створює умови для занять футболом. Але діти не зростатимуть, поки не буде вершини піраміди. А її, відколи Шуфрич відмовився фінансувати “Говерлу”, немає.

Мене дивувало, що ужгородську команду тренує такий видатний фахівець як В’ячеслав Грозний. Особливо обурювало, що В’ячеслав Вікторович вперто не бажав звертати уваги на закарпатських гравців. Ще коли працював з аматорами у Перечині, постійно повторював місцевим керівникам, що возити по півкоманди з Ужгорода не варто. Людям цікаво, щоб за їхню команду виступали свої – сини, брати, сусіди, чоловіки. Тож за два роки створив команду виключно з перечинських хлопців. Так, два роки мучилися, але потім увійшли до вищої ліги обласного чемпіонату, а згодом, у 1979 році, виграли Кубок і посіли друге місце. Могли навіть чемпіонами стати, якби команда з Кольчина, виступаючи в аматорській першості України, не мала перенесених матчів. Відразу сім. Зрозуміло, що суперники завершили сезон і особливого опору під час перенесених поєдинків не чинили. Не уявляєте, як мені було прикро.

Не уявляєте, яке я задоволення від тієї роботи отримував! Завжди притримувався принципу, що до любительського футболу має бути професійний підхід. Для мене праця в Перечині була не для заробітку, а для душі. Ті гроші мені були не потрібні, адже як інженер-конструктор першої категорії мав оклад 180 рублів і ще 40 рублів прогресивки. На той час то була сума. 40 рублів за роботу з хлопцями від профкому здавав у касу команди. Також у нас була посада садовника, людини, яка доглядала за полем. Але виконував ці функції безпросвітній пияк. Його ми звільнили, а щоб не платити грошей комусь сторонньому, домовився з хлопцями, що прибирати стадіон і стригти газон будемо самотужки. Відповідно оклад садовника внесемо у фонд команди. Колектив підібрався прекрасний, хлопці мене підтримали. Пощастило мені ще й у тому, що була підтримка директора комбінату. Футболом він не цікавився, але гроші виділяв. Достатньо сказати, що ми були екіпіровані в однакові спортивні костюми, що в ті часи було явищем не таким вже й поширеним.

Футболістів мотивував, виставляючи оцінки. Ми постійно визначали найкращих футболістів матчу і вивішували фото на інформаційному стенді. Першим звання найкращого отримав далеко не ключовий футболіст, правий оборонець. Він не грав на професійному рівні, не входив до когорти тих, навколо кого я будував гру. Але хлопець отримав 25 рублів преміальних. Пізніше, коли ми виконували завдання підвищення у класі, найкращі футболісти матчу отримували по 50 рублів.

Також вдалося добитися, щоб після переможних матчів гравці, які працювали на нашому комбінаті, отримували вихідний. Хто хотів, звісно, працював, але в основному хлопці збиралися під берізкою неподалік від стадіону і “керосинили”. Могли змагатися, хто більше пива вип’є. Доходило до того, що люди втрачали міру. Попереджував, що наступного року наберу таких же, але нових гравців. Звичайно, з часом звикли, що вівторкове тренування було присвячене тому, що я виганяв з гравців спирт. У ході тих занять у мене рот не закривався. Кричав постійно. Одного разу так вийшло, що той правий оборонець мав отримати звання найкращого гравця матчу двічі поспіль. Але “тренерська рада” обурилася: “Ні, Зюзю не називаємо. Він несе гроші додому, а не під берізку”.

За добу до матчів збирав гравців у профілакторії. Там вони й ночували. То дружини спершу обурювалися, мовляв, хочемо бачити чоловіків удома. Але через рік, коли вже не працював з командою, ті самі жінки зустрічали мене і говорили: “Повертайтеся, та система, яку ви створили, зруйнована. При вас був порядок”.

Також ми проводили детальні тактичні розбори. Як для аматорського рівня ми грали за прогресивними схемами. У ті часи в моді був тотальний футбол Рінуса Міхелса. Власне, наша робота розпочалася з теоретичного заняття. Розповів хлопцям, що таке тотальний футбол. Дещо ми взяли від “Динамо” Лобановського. Але якщо у Валерія Васильовича оборона була глухою, то ми орієнтувалися на прогресивніший варіант зі створенням штучних офсайдів. Цією тактикою ми вчинили справжній переворот. Залишали в офсайдній пастці по чотири-п’ять суперників! Один з культових керівників закарпатського футболу, помітивши таке “неподобство”, почав мені з трибуни гукати: “Ти мені в такий футбол не грай!” Зганьбив панові гру, бачте.

Втім, після вдалого для нас чемпіонату вирішив, що більше не тренуватиму. Але не через те, що програв. Просто мав на меті зробити з перечинських хлопців справжніх спортсменів. На моє глибоке переконання, спорт існує для того, щоб існувала фізкультура. А фізкультура розвиває фізичне здоров’я людей. Проте люди, які фінансували команду, мали інші пріоритети. “Не варто платити грошей, – кажуть. – Не те місце посіли”. Я ж пояснював, що важливе не стільки місце в таблиці, скільки сам факт, що команда існує, що 20-30 старших чи молодших юнаків відчувають себе потрібними, а інші, ті, що займаються футболом, бачать якусь мету. Крім того, люди в селі мають на що подивитися. “При такому ставленні результат прийде” – пояснював. Але мене ніхто не слухав. А тепер ситуація взагалі критична.

– Тривалий час ви працювали інспектором на матчах українського чемпіонату. Відповідно змушені були виправдовувати чи карати оцінками суддів.

– Завжди намагався увійти в становище арбітрів. Звісно, мова не про відверті помилки, а про людський фактор. Приміром, одного разу, входячи до складу виконкому ФФУ, вступився за Анатолія Жосана, котрого після одного з провальних поєдинків цькували всією країною. Навіть підготував статтю, котру хотів опублікувати в газеті “Команда”. Однак редакція друкувати мій матеріал не погодилася.

Не так давно спільно з журналістом Сергієм Талимончиком написав іншу статтю. Об’ємну, в “Українському футболі” вона помістилася на розворот. У цьому матеріалі висловив своє бачення стосовно введення системи електронної системи фіксації взяття воріт і офсайдів. Скажімо, мене обурювало, коли журналісти хором накинулися на угорського арбітра Віктора Кашшаї, котрий не зарахував м’яча Марко Девіча у ворота англійців на Євро-2012. Не збагну, як Кашшаї зі своєї позиції міг помітити, перетнув м’яч лінію чи ні? Так, на допомогу міг прийти додатковий асистент, але не розібрався у динаміці й він. Тому переконаний, що футбол повинен піти шляхом тенісу чи волейболу і запровадити щось на кшталт системи “Hawk-Eye” на постійній основі. Звісно, у нашому виді спорту то не так просто, але до цього треба прагнути.

Зізнаюся, українських коментаторів через постійні спроби цькувати суддів уже не можу слухати. Особливо Ігора Циганика. Кидається на арбітрів, немов шуліка, тільки вишукує, за що б зачепитися. В Олександра Денисова теж схожі речі іноді проскакують. Але той хоча б професіонал своєї справи… Ось я в футболі все життя, але й при цьому не беруся оцінювати роботи арбітрів категорично, бо на високому рівні ніколи не судив. Раніше прислуховувався до Валери Онуфера, коли писав згадуваний матеріал в “Український футбол”, радився з Мирославом Ступаром. То – професіонали своєї справи.

– З кимось із футбольних людей, які не живуть в Ужгороді, підтримуєте зв’язок?

– Ситуативно. Іноді зідзвонюємося, бачимося під час подій на кшталт матчу збірних ветеранів України і Угорщини. Постійно згадую, як розмовляв з Лобановським. Сталося то невдовзі після того, як наш арбітр Стьопа Селменський щось наколобродив у поєдинку команд першої ліги “Динамо-2” – “Сталь” (Алчевськ). На лихо матч відвідали і Григорій Суркіс, і Валерій Васильович. Зрозуміло, що Стьопу після того матчу “зарубали”. Повністю.

Вперше замовити слово за Селменського я спробував, коли до тодішнього глави Закарпатської облдержадміністрації Сергія Устича приїздили з питаннями про фінансування професійної команди Медведчук і Суркіс. Мушу сказати, що за життя розмовляв з Григорієм Михайловичем менше десятка разів. В основному у справах ФФУ контактував через Олександра Бандурка, Сергія Стороженка, Анатолія Дяченка. Але тоді підходжу до Суркіса після зустрічі, вітаюся і починаю вихваляти Степана, мовляв, дуже добре працює в обласній Федерації. На відміну від Бандурка, який завжди мені “тикав”, Григорій Михайлович звертався виключно на “ви”. Після моїх слів Суркіс подивився на мене прискіпливо і промовив: “Андрію Андрійовичу, при мені цього прізвища не згадуйте”.

Та незадовго отримую призначення на матч між “Кривбасом” і київським “Динамо”. До того не спілкувався з Лобановським ще з часів гравецької кар’єри, тобто з 1960-го. Стосунки у нас начебто були хороші. На зборі в Ґаґрах навіть потрапив в одну кімнату з Лобановським, Олегом Базилевичем та Ігорем Балакіним. Соловйов називав Лобана не інакше, ніж “Рыжий черт”. То за те, що був впертим і хотів грати у центрі нападу, а не на фланзі, як того вимагав тренер. Соловйов був правий, бо попри високий зріст Лобан абсолютно не вмів грати головою.

Одного разу розмова про Лобановського зайшла на тренерській раді, куди я входив як секретар комсомольської організації. “Лобановський не грає” – казав Соловйов. “Спробуйте поставити Валеру там, де йому подобається – в центрі” – сказав, бо хотів посприяти Лобановському. Насправді ж лише нашкодив. На найближчому розборі Соловйов дав Валерієві так, що той не знав, де діватися. Коли зайшли в кімнату, Лобановський був страшенно злий, але тільки пробурчав: “Ох, якась “шістка” мене здала”. Три дні атмосфера залишалася напруженою. Доки я не набрався сміливості і не сказав: “Валеро, вибач, “шістка” – то я. Хотів як краще, а вийшло як завжди”. Довго вони потім з мене сміялися.

…Тож зустрілися ми через 37 років, у Кривому Розі. Валерій Васильович під час передматчевої розминки традиційно присів на лавочку, спостерігав за процесом зі сторони. Ми з суддями якраз завершували традиційний передматчевий ритуал – обхід навколо поля. Коли Лобановський нас помітив, піднявся, привітався.

Арбітри пішли в напрямку роздягальні, а я затримався. “Валерію Васильовичу, впізнаєте мене?” – запитую. “Та що ти, Андрюшо!” – почав жартувати, щіпати мене. Думаю, насправді Лобановський прочитав ім’я інспектора в передматчевій програмці, бо навряд чи він запам’ятав мене через стільки років. Але менше з тим. Згадую Лобановському історію з Селменським, прошу, щоб змінив гнів на милість. Тим паче, що Степанів кум Онуфер сказав, що відлучили Селменського саме з ініціативи Валерія Васильовича. “Андрію, я не проти, – відповідає Лобановський. – Тільки не знаю, чи вийде в мене щось. Гриша на нього дуже сердитий. Краще переговоріть з Медведчуком”. Оскільки Селменський – далекий родич Устича, з Медведчуком на цю тему розмовляв особисто голова ОДА. І теж безуспішно.

– Андрію Андрійовичу, нині ви на заслуженому відпочинку. Як почуваєтеся в матеріальному плані, особливо з урахуванням, що хворієте, а лікування безкоштовне тільки на папері.

– Можу сказати, що в совєцькі часи почувався вільніше й краще, ніж зараз. Хоча заробітки начебто мав дуже непогані. Завдяки Григорієві Михайловичу. В році мав у межах 100 тисяч гривень прибутку. Офіційного. Зараз отримую 3 200 пенсії. На перерахунок подав, коли в 70 років закінчував інспектувати. У 1999-му, коли досяг пенсійного віку. Мав офіційну пенсію 58 гривень, 98 копійок. То за умови, що працював на серйозних посадах, був головним інженером. Але мене тоді розмір пенсії не цікавив, бо мав хорошу зарплату в ФФУ.

 

Але гроші – дрібниці. Мені шкода, що з віком і перенесеними недугами змушений забути про своє найбільше захоплення – гірські лижі. Катався з юних років і донедавна. Втім, то ж життя. Було б здоров’я. Хворію я, хворіє дружина… Радіємо, що з рідними все гаразд.

Виховали доньку Нору. Вона одружилася на прекрасному хлопцеві з Владивостоку. Внуки поступили в Австрії в інститут інформатики. Старший Петро працює за спеціальністю, програмістом у німецькій фірмі, а молодший Євген ще вчиться, він – ударник у рок-гурті. Хлопці вищі від мене на голову (зріст Андрія Андрійовича – 183 см – авт.). Дідового захоплення футболом внуки не розділяли, хоча спортом займалися. Петя, поки в Ужгороді ще функціонував басейн, доріс до майстра спорту з плавання, а потім почав грати на гітарі. Під час навчання в Австрії навіть рік навчався в консерваторії. Але пішов звідти. “Побачив, які там талановиті люди і зрозумів, що ганебно займати їхні місця” – пояснював. Женя займався спортивними танцями, але потім почав грати цю страшну музику. Метал! Хіба то музика? Але ж слухаю. Мушу знати, чим рідна людина займається.

lds2

гава1

4

210

13

9 10

12

37

19

16

obolok.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *