Анонси

Інтерв’ю з ужгородським тренером Володимиром Мухлиніним (ФОТО)Переглядів: 206 | 2017.12.02 11:58

Про книжки, московський «Спартак» і хлопця з Домбоків, на якого «полюють» провідні футбольні академії.

IMG_7854JPG5a1ff5b99dc41

Ужгород – футбольне місто, хоч і немає професійної команди. Щодня дітвора на уроках, після занять, кожну вільну хвилину ганяє м’яча.

Малеча мріє грати, як Мессі, Роналду, повторює їхні рухи, манеру бігу, удару тощо.

Щоб заповітна мрія дитини збулась, не покладаючи рук та ніг, працюють футбольні тренери, які вкладають у своїх хлопців всього себе.

0312.ua поспілкувався із відомим ужгородським дитячим тренером Володимиром Мухлиніним.

Пан Володимир розповів Сайту міста Ужгорода про специфіку виховання дітей, батьків, які заважають розвитку своєї малечі та хлопця із села Домбоки, на якого «полюють» провідні футбольні академії українських та закордонних клубів.

Володимир Мухлинін народився у місті Бориспіль, що на Київщині. У 1995 році переїхав в Ужгород. Дебют у тренерській справі відбувся у 2000-му році.

«Хоч я народився у Києві, але вболівав за московський Спартак, стиль гри якого мені був до вподоби»

«У Радянські часи дітвора буквально жила на вулиці, – розпочинає Мухлинін – У когось був м’яч, то й грали у футбол з ранку й до вечора. У мене це добре виходило, батько це бачив, тож вирішили вступати у спортивний інтернат».

Хоч у дитинстві Володимир жив у столиці, однак вболівав за принципового суперника киян:

«Мене приб’ють тут, якщо я скажу (посміхається – авт.). Хоч я народився у Києві, але вболівав за московський «Спартак», стиль гри якого був мені до вподоби».

У часи, коли майбутній тренер робив перші кроки у футболі, ніякого примусу з боку близьких не було:

«Я думаю, у ті часи батьки не мали такого впливу на дітей, як тепер. Якщо вмів і хотів грати у футбол, то грав! Ніхто на це не впливав, у тому числі і батьки».

Завищені вимоги батьків до дитини можуть впливати на її подальший розвиток:

«От приходять й приводять на футбол дитину маленьку і зразу питаються, чи буде з нього «даякий Шевченко»… Ніхто вам цього не скаже. У першу чергу, з дитини має вирости особистість, вихована культурна людина. Дасть Бог, то й футболістом стане. Роки досвіду говорять, що якщо із одного випуску, команди хоч 2-3-є дітей стануть професійними футболістами, то це вже дуже добре».

За словами Володимира, без працелюбності одним талантом не обійдешся:

«Одне без одного не може бути. Талант треба розвивати. Багато прикладів є, коли дуже талановиті хлопці, які могли б грати футбол, губляться. На одному таланті не вдасться «виїхати»».

«У нас нема команди майстрів, професійного клубу, і це – велика проблема»

Дитячим тренером Мухлинін став уже у 20 років:

«Я закінчив педагогічний інститут. Коли грав за київський «ЦСКА», запропонували також тренувати дітей. Мені тоді було 20 років, і це заняття мене захопило. Потім я працював учителем у школі в Ужгороді й зібрав гурток хлопців, з якими після уроків тренувалися, грали футбол. Потім мене помітили і запропонували тренувати у спортивній школі. Тоді я й зібрав першу групу хлопців 1993-го року. Я цих дітей із першого класу й до випуску довів».

Відсутність професійної команди впливає на розвиток молодих футболістів краю:

«У нас нема команди майстрів, професійного клубу, і це – велика проблема. Хлопці не знають, що з ними буде після випуску, де вони будуть грати. Зрозуміло, що завжди є варіанти у чемпіонатах області і району. Але для подальшого росту потрібна команда майстрів або хоча б команда U-19, у якій після закінчення школи хлопці гратимуть, прогресуватимуть і будуть набиратись досвіду».

Щоб розгледіти талант, не треба багато часу:

«Зараз уже є досвід. Достатньо побачити у грі, і все зразу стає ясно. Але у молодшому віці дитина може ходити на футбол, грати для себе, розвиватися. Однак, коли вже справа доходить до більш високого рівня, то треба робити вибір».

Питання тиску батьків на своїй дітей часто заважає:

«Вони не мають того робити. Привели дитину, залишили і все. Йде гра – поплескали в долоні, сказали «молодці» і більше нічого. У свій час, коли моїм хлопцям було десь 9 років, я це все «відрізав». А то вони ходили за дітьми, шнурочки зав’язували, сльози постійні… І вже на наступний турнір ми поїхали, батьки вже сиділи на трибунах. Дали дітям водичку, банани і все. За той час діти навчились і шнурки зав’язувати, форму свою попрати і попрасувати. Вони за цей час стали самостійними!»

«Зараз таке покоління дітей, яке не читає книжки»

Не одне речення було написано про те, що футболісти – не надто розумні люди:

«Моя думка така, що футболіст має бути освічений. Має бути вчитель-тренер-батьки. Якщо якась ланка випадає, то дуже важко чомусь навчити дитину. Зараз таке покоління дітей, яке не читає книжки. Ну, не читають! Вони не можуть нормально висловити свою думку. Коли даю їм аркуш і кажу щось написати, то це жах просто. Кажу, як є, кажу правду… Хоча серед учнів-футболістів є хлопці, які закінчували школу із відзнаками, медалями. Уже тепер вони мають по дві вищі освіти. Одне одному не заважає».

Зміна поколінь й відсутність належної інфраструктури – головні проблеми дитячого футболу:

«Проблеми? Інфраструктура. У тій же Угорщині та Словаччині, що поруч із нами, у кожній школі хороші зали, поля. У нас також з роками все будується, але повільно. Сподіваємось, колись і у нас будуть усі умови для тренувань. Друга проблема – це батьки маленьких дітей. Це зовсім інше покоління, вони думають, що знають більше за всіх. Їм треба працювати над вихованням, адже діти трохи розбалувані».

«Треба все-таки, щоб діти поважали тебе і хоч трішки боялися»

Треба вміти бути добрим і, водночас, жорстким:

«Я послуговуюсь методом «кнута і пряника». Треба все-таки, щоб діти поважали тебе і хоч трішки боялися. Бо зараз є такі діти, що їм нічого не страшно. У них нема усвідомлення того, що вони зробили щось недобре, що їх можуть покарати».

Моурінью чи Гвардіола:

«Я вважаю, що то не можна зрівнювати. Це великі постаті у футболі. Їх можна буде хіба порівняти після закінчення кар’єри за кількістю виграних титулів».

Багато футболістів «плюються», коли чують слово «теорія»:

«Не можна не любити теорію, бо без неї не можна рухатися вперед».

Історія про хлопця з Домбоків та побажання всім, хто хоче стати футболістом:

«Треба жити. Треба жити футболом. І робити це не лише на словах, а працювати й ще раз працювати. У мене є хлопчик, який претендує на звання найкращого гравця сезону Чемпіонату України у своїй віковій категорії. Цей хлопець – із глибокого села Домбоки. Він упродовж 4-х років добирався із села через Ракошино в Ужгород на тренування, а після тренувань – знову додому. Він на тренування ходив навіть частіше, ніж деякі хлопці-ужгородці. Але у нього довгий час нічого не виходило. Тепер ним цікавляться академії провідних українських та закордонних клубів. Зараз він тренується і грає у нашій команді з метою у майбутньому потрапити у омріяний клуб».

Насамкінець, Володимир Олексійович поділився секретом успіху і хорошої атмосфери у своїй команді:

«У мене он як – ми одна родина, сім’я! Це моя думка. Я стараюсь бути для них, як другий батько».

Нагадаємо, тренер ФК «Ужгород» Іван Шанта: «Якщо ужгородський футболіст має 2-3 тисячі гривень за місяць – це дуже добре».

IMG_7833JPG5a1ff6933ec97

IMG_7978JPG5a1ff62ac9ec1

IMG_7848JPG5a1ff5ff6f4fc

IMG_7861JPG5a1ff6e0109e6

0312.ua

obolok.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *