Анонси

Габор Вайда: “Взагалі, футболісти у ті часи отримували небагато.”Переглядів: 580 | 2017.02.04 19:16

Перший номер Карпат 70-х років згадує головні віхи своєї футбольної кар’єри.

вайда

До Львова на запрошення земляка-закарпатця Юрія Сусли він із пітерського «Зеніту» переїхав напередодні 1970-го. 25-річний Ґабор відразу став основним воротарем «Карпат», допоміг їм вийти у вищу лігу чемпіонату СССР і міцно там вкоренитися. Власне, з того часу пан Вайда став частиною тої особливої аури, якою колись був окутаний львівський футбол. Був і, можливо, ще буде. Але мова не про те.

Нині 72-річного Ґабора Вайду сміливо можна називати львів’янином у найліпшому розумінні цього слова. Культурний, інтеліґентний, зважений, ґречний, уважний до деталей. Щоправда, про корені нинішній співрозмовник теж не забуває, за звичкою частує гостей ароматним закарпатським вином, яке привозить з рідної Тячівщини.

– Пане Ґаборе, нині ваша українська мова настільки грамотна, що ніхто б не сказав, що до Львова ви, етнічний закарпатець з мадярськими коріннями перебралися транзитом через Москву.

– Пам’ятаю той день. То була осінь 1969-го. Я ще виступав за ленінградський «Зеніт». Ми зустрічалися з московським ЦСКА. У армійців була потужна команда. Ми поступилися 1:2. Я відіграв весь матч і був дуже засмучений. Надворі холодно, пізній вечір. Не мав бажання навіть виходити з роздягальні. Але довелося. Виходжу, а поруч з дверима на мене очікує чоловік. «Я Юрій Сусла, тренер «Карпат», – представляється. – Приїхав за тобою».

Юрія Федоровича я пам’ятав, бо він теж хлопець закарпатський, грав в Ужгороді. Моє дитинство хоча й минуло в Тячеві, але на літні канікули мама віддавала нас з молодшим братом до хресної, яка мешкала в обласному центрі. Жили буквально в ста метрах від стадіону «Авангард» й зрозуміло, що цілі дні проводили там. До хати забігали лише для того, щоб поїсти. То були 1951-1953 роки, всіх гравців ужгородського «Спартака» знав дуже добре. Сусла виступав за команду трохи пізніше. Але й я був дорослішим, вже сам грав у воротах і діями Юрія Федоровича захоплювався. Тим паче, що команда в Ужгороді тоді була пристойна. В одній зоні зі «Спартаком» виступали ростовські армійці, команди з Кишинева, Калінінграда. Матчі були дуже цікавими, але головне, що ужгородці впевнено перемагали цих суперників. Ми, маленькі хлопчики, отримували від побаченого величезне задоволення.

Тому коли Сусла восени 69-го сказав, що приїхав за мною, я найперше запитав, де він зупинився. «Ще ніде» – чую відповідь. Була десята вечора і я запропонував сідати в автобус і їхати до мене. Жив тоді в однокімнатній квартирі на проспекті Аннікова, 19. Моїми сусідами було ще п’ятеро футболістів «Зеніту». Як і я, на дев’ятому поверсі. Усі – холостяки. Річ у тім, що тоді неодружені могли отримати не більше, ніж однокімнатну квартиру. Тож коли з Юрієм Федоровичем приїхали, то спершу повечеряли. Яка в холостяка може бути вечеря? Яєшня, пляшка токайського угорського вина. Усе. Тож пили ми те вино, їли. «»пиши заяву в «Карпати» – каже Сусла. Відразу відмовився, бо мені було добре в «Зеніті», я любив тренера Артема Фальяна і він мене теж шанував. У сезоні-1969 провів 16 матчів, грав з колишнім дублером Анзора Кавазашвілі в «Торпедо» Едиком Шаповаленком порівну.

Переконував мене Юрій Федорович до третьої ночі й врешті, зовсім втомлений після матчу, я не встояв і погодився. А тоді ж контрактів не було, переходи здійснювалися за домовленістю. Тож я написав заяву і залишився у Ленінграді, а Сусла повернувся до Львова. Сезон дограв у «Зеніті», а в грудні прилетів до Львова, щоб звідти поїхати додому, на Закарпаття. В аеропорту мене зустріли начальник «Карпат» Карло Мікльош і наставник команди Ернест Юст, посадили в стару, зеленого кольору «Побєду» і повезли показувати квартири. Одну показали, іншу. Трикімнатні. Після того поїхали на вулицю Федьковича, що на Привокзальній площі. Там саме здавався в експлуатацію будинок. Мені сподобалося і вирішив обрати собі житло там. Дарма, що то були не три, а дві кімнати. Жив на четвертому поверсі, а Роман Покора – на третьому. Пізні

– «Зеніт» відпустив вас без претензій?

– У ті часи більшість працівників Федерації футболу СССР відпочивали в Трускавці. Там з ними знайомилися і заводилися зв’язками найвищі львівські чини. Тому питання мого переходу вирішилося дуже швидко. Другий секретар Львівського обкому партії Анатолій Падалка поїхав у відрядження до Москви, а заодно й вирішив моє питання.

– Пане Ґаборе, давайте повернемося до витоків. Сильних воротарів з угорським корінням можна згадати не так вже й багато. Дьюла Ґрошіч, Жольт Петрі, Ґабор Кірай – поставити в один ряд з ними когось ще складно. Ви своє амплуа на полі вибирали свідомо?

– З тим, що видатних воротарів серед угорців було вкрай мало, згоден. Але як то не дивно, угорські вболівальники приходять подивитися на гру представників двох амплуа – нападників і воротарів. Стосовно форвардів усе зрозуміло – Пушкаш, Кочіш, Гідехкуті, Альберт, Бене, Кіпріх, Джуджак. Класних нападників в Угорщині було чимало. Тому, звісно, мадярські діти найперше марять про те, щоб забивати голи. Але я ставав у ворота ще з п’яти років, скільки себе пам’ятаю. І не тому, що не вмів грати в полі (усміхається). Щось у тому, звісно, є, але в мене ситуація інша. Хотілося чимось поміж решти виділитися. Якось на товариську гру в Тячів приїздила угорська команда. Мені закарбувалося в пам’яті, що всі гравці були в блакитних футболках і лише воротар у червоній. Він виділявся і мені це імпонувало. Розумієте. Всі воротарі мають у голові якісь мухи.

Свою першу гру в чемпіонаті області я 13-річним хлопчиком відіграв за дорослу команду Тячева. Річ у тім, що основного воротаря на гру не відпустила дружина. Через те, що було велике свято – Великдень. Інших голкіперів не було, тому взяли мене. Грали в Королеві, весь матч лив страшенний дощ. Поступилися 0:3, але моєї вини у тих м’ячах не було. З того часу, тобто, з 1957 року, за юнаків у першості області грав постійно.

– До речі, судячи з доступних даних, народилися ви в Ужгороді. Чому тоді жили в Тячеві?

– Народився в Ужгороді. Але через якихось півроку наша сім’я переїхала до батьків тата в Тячів. Жили в будинку бабці і дідика. Батько в мене угорець, мама – полячка. Вони познайомилися в Польщі, вже через два тижні розписалися і переїхали на Закарпаття.

– Здається, тата ви у свідомому віці не застали.

– У часи Другої світової Ужгород ще був територією Угорщини, яка тоді була союзницею Німеччини. Відповідно батько воював проти совєтів. З війни повернувся, а в 1945-му працював у банку. Прийшов додому пообідати. Мама саме налила супу, як зайшли шестеро російських солдатів і офіцер. «Вийдемо на хвилинку, треба переговорити» – звернулися до тата. «Добре, хай стигне суп, я зараз повернуся» – сказав тато мамі. Пішов і більше батька ніхто не бачив. Думаю, росіяни тата розстріляли. Мені був лише рік, а мама була на сьомому місяці вагітності. Власне, саме після того ми й переїхали до Тячева. Мамі з двома немовлятами на руках самій вижити було складно.

– Зважаючи на минуле батька, діти потім не були «ворогами народу»?

– Проблем не було. Ні в нас з братом, ні, мабуть, у мами. Вочевидь трохи пощастило, бо в ті часи українців і представників інших національностей вивозили на заслання за зовсім дрібничкові справи.

– Мама виховувала вас як угорця, поляка чи українця?

– В дитинстві розмовляли лише угорською. З нами жив також старший батьків брат з сім’єю. У них було троє дітей. Російською чи українською не вмів говорити ніхто. Тому коли пішов до першого класу, то відчував великі труднощі. Попервах, бо ж діти вчаться швидко. За короткий проміжок часу вільно спілкувався і українською, і російською. Більше того, через якийсь час говорити по-угорськи стало важче. То за умови, що більшість моїх друзів були мадярами. Цікаво, що перед мамою був вибір – віддавати мене в угорську школу чи українську. Мама вибрала українську.

Закарпаття з етнічної точки зору перемішане страшенно. Ось Тячів у ті часи відсотків на 80 був угорським. Зате села Бедевля і Буштино, які знаходяться на відстані 20 кілометрів – українські. Вишкове, яке знаходиться поряд з ними – знову угорське. Діброва, яку віддаляє від Тячева ті ж 20 км – поселення румунське. Власне, футбольні команди у той час формувалися саме за національною ознакою. За Тячів грали угорці, за Буштино – українці. Матчі між нами перетворювалися фактично в міжнародні зустрічі, справжні дербі. Коли зустрічалися дві «угорських» команди, на трибунах був лад і спокій. Зате коли сходилися українці з угорцями, починався такий ажіотаж, що можна було зійти з розуму. Додаткової напруги додавало походження судді. Не дай Боже, призначали угорця чи українця – інша сторона автоматично підозрювала арбітра в упередженості.

Добре пам’ятаю ті матчі. Особливо коли мене у 1962 році, ще учнем десятого класу забрали до Рахова. А те місто – майже повністю українське, угорців там відсотків 20. Рахівські «Карпати» були майже професійною командою, там збирали усі вершки закарпатського футболу. Поряд зі мною виступали Віллі Орос і Толик Лукашин з Хуста, хлопці з Великого Бичкова, Солотвино, Виноградового, Берегового, корінний рахівець Антон Барон. У нас була гарна команда. Навіть ужгородська «Верховина», яка мала майстрівський статус, вигравала у «Карпат» з великими труднощами. Та й то не завжди. Обидва роки, впродовж яких я виступав за рахівську команду, ми були другими призерами чемпіонату області.

У Рахові дуже любили футбол. Фінансував нас місцевий Лісокомбінат. Ми вважалися його працівниками, але при цьому тільки грали у футбол. Можна сказати, що виступаючи на любительському рівні, були професіоналами. І гроші отримували непогані – по 200 рублів за місяць, якщо не помиляюся. Але не те головне. У Рахові я мав постійну практику, виходив на поле майже в усіх матчах, дуже зміцнів як воротар.

Пригадую, приїхали ми у Довге чи Міжгір’я. Обидва села – українські, тоді як склад «Карпат» був наполовину угорським. Фланговий навіс, м’яч зависає над моїм воротарським майданчиком. Я виходжу на перехоплення, а з іншого боку в боротьбу вступає нападник суперників. Ми зіткнулися, я не втримався на ногах і почав падати, заваливши за собою опонента. Той вочевидь не встиг зорієнтуватися і вдарився головою в землю. Лежить непритомний. Хтось з-за поля закричав: «Воротар убив нашого гравця!» Люди в люті вибігли на поле. Ми почали тікати. Я втік першим. Перестрибнув через паркан і почувався більш-менш безпечно.

Повернувся лише коли нападник прийшов до тями, його забрали до лікарні, пристрасті вгомонилися і гру суддя вирішив продовжувати. Але народ був наелектризований страшенно. У перерві люди почали вриватися в роздягальню. Мені ж лише 17, стою в куті і хвилююся. Врешті кілька чоловіків справді забігли в роздягальню і надавали нам стусанів. Після такого збиралися на другий тайм не виходити. Але заходить районний прокурор: «Якщо не вийдете – я за ваше життя не ручаюся». Звичайно, ми гру продовжили, перемогли господарів 3:0.

А ще пам’ятаю, як грали з «Карпатами» у Хусті проти місцевої команди з майбутнім львів’янином Іваном Ґереґом у складі. Гру судив ще один відомий у Львові чоловік – Василь Соломонко. Він родом з Буштино, саме приїхав додому відпочивати. Відсудив Василь Васильович прекрасно. Матч завершився 1:1.

– Загартування ви пройшли неабияке. Але між аматорським рівнем і професійним – прірва. Як вас, закарпатського хлопця, помітили у пітерському «Зеніті»?

– До Хуста тоді час від часу навідувався Віллі Орос. Цікавий був, талановитий, надзвичайно технічний нападник. За час виступів у Рахові ми з Віллі здружилися й підтримували стосунки після того, як Віллі поїхав на навчання в Ленінград. Я тоді заочно закінчував перший курс інституту на загально-технічному факультеті в Ужгороді. Загроза армійської служби нависла серйозно. Коли приходила повістка, в той час «відмазатися» було неможливо.

«Хочеш вчитися в Ленінграді?» – питає Орос. «Звичайно» – відповідаю. «Давай свою залікову книжку» – каже Віллі. Взяв її, поїхав у Петербург і через кілька днів телефонує: «Ти зарахований на другий курс Лісо-технічної академії. Приїжджай». Вчився на стаціонарі, при вузі була військова кафедра, на якій готували представників двох спеціальностей – штурманів і будівників аеродромів. Я потрапив у другу з цих груп. 15 жовтня виїхав до Ленінграда, а 20-го прийшла повістка з військомату. Та поїзд уже пішов.

Пощастило мені ще й тому, що в Лісо-технічній академії була дуже гарна футбольна команда. Воно й не дивно, адже вуз той ще називали «спортивною академією з лісо-технічним ухилом». За нашу команду тоді регулярно виступало по кілька гравців з «Зеніту», зокрема нападник Сергій Пузирьов. У першому для мене матчі в рамках першості вузів ми перемогли 4:2. Після того грав регулярно, а влітку почав виступати у першості Ленінграду за клуб «Скороход». То був дуже серйозний турнір, у якому виступало вісім команд, включаючи професійні «Зеніт», «Динамо», а також колектив заводу «Світлана», призначення якого ніхто не знав, але на якому працювало 40 тисяч людей. Усі вісім клубів мали виступати у восьми категоріях – двох дорослих, молодіжній, юнацькій, юніорській і трьох дитячих. Матчі розпочиналися о восьмій ранку і завершувалися о восьмій вечора. Тренером «Скорохода» був колишній воротар «Зеніта» Геннадій Лазунов.

Тож, паралельно виступаючи за вуз і «Скороход», я ще й отримав запрошення до складу молодіжної збірної Ленінграда. Перед тим, як удостоїтися такої честі, я пройшов жорсткий відбір. Тренери команди переглянули близько 40-ка ленінградських воротарів і вибрали серед них лише двох. Ми виступали в «Кубку Надії». Нашими суперниками були москвичі і естонці. А в нападі за нас дві чи три гри провів у майбутньому знаний лівий нападник Гена Єврюжихін. Прекрасний гравець з шаленою швидкістю і могутнім ударом, він був слабкий тактично, але виділявся фізичними даними. До нас Геннадій приїхав з Казані, але прогресував настільки стрімко, що в тому ж році, через два-три місяці спершу опинився в ленінградському, а потім і в московському «Динамо». А до мене десь наприкінці 1965-го підійшли представники майстрівського ленінградського «Автомобіліста». Одного перегляду виявилося достатньо – мене відразу зарахували.

– Серйозний крок вперед.

– Ще б пак, адже в 1965-му «Автомобіліст» виборював путівку до вищої ліги. Фінальна «кулька» відбувалася в Армавірі, але її ленінградці програли й вже у 1966-му команду розформували. Вочевидь автобусний завод, який утримував колектив, не мав матеріальних можливостей фінансувати клуб надалі.

Зрештою, мені впродовж того нетривалого періоду було комфортно. Я залишався студентом, а заодно й отримував 120 рублів зарплати за виступи в «Автомобілісті», який тренував Володимир Корнєв. Там поряд зі мною виступав відомий у майбутньому коментатор Володимир Перетурін. Філософ за складом розуму, Володя грав у півобороні й був виконавцем з комбінаційним стилем. Проте більше мені з тієї команди запам’яталися воротар Євген Дусманов, у якого я був дублером, Анатолій Трофимов, котрий пізніше грав за львівський СКА, а також Альберт Ларіонов. Алік унікальний тим, що будучи майстром спорту у стрибках з трампліна на лижах, дуже добре грав у нападі. Також разом зі мною в «Автомобілісті» виступав легендарний у майбутньому нападник львівських «Карпат» Валерій Сиров.

вайда 2

– До «Зеніта» вас забрали, здається, не відразу після розпаду «Автомобіліста»?

– Ні. Після «Автомобіліста» потрапив у новостворену команду при заводі «Большевік». За неї виступали хлопці не старші 20-ти років. Старших було лише двоє – я і Коля Агафонов, котрий пізніше грав у півобороні «Зеніту». Ми виступали в другій лізі. А «Зеніт» саме вилетів з ліги вищої. Від вильоту команду рятувала вся Росія. По п’ять-шість нових гравців привозили на кожен матч! Рязань, Казань, Ярославль – до того долучалися всі російські міста, в яких не було команд вищої ліги. На окремо взяті матчі привозили цілі когорти нових футболістів. А після поразок наступного тижня грала наступна «пачка» «новобранців». Справжніх зенітівців виходило не більше чотирьох-п’яти. Серед них – нападник Лев Бурчалкін і півоборонець Павло Садирін. Та не допомогло й це. «Зеніт» вибув, але в підсумку залишився у вищій лізі лише «на прохання громадських організацій, у зв’язку з 50-річчям колиски революції». Комедія.

Я був зарахований у «Зеніт» з вересня 1967-го і до завершення сезону виступав за дубль. Думаю, тоді друга пітерська команда нічим не поступалася першій. За основу можна було виставляти що одних, що інших – результат був би однаковим. Першість дублерів тоді виграв донецький «Шахтар». Пригадую наш матч в Удєльному парку, на базі «Зеніту». Грали не на полі, а в болотному місиві. Поєдинок був напружений і завершився 0:0.

– Підійматися з дна основний «Зеніт» почав після зміни тренера, коли Аркадія Алова взимку 1968-го замінив Артем Фальян.

– З Артемом Григоровичем познайомився незадовго до останнього нашого матчу в сезоні-1967 проти «Динамо» у Києві. Перед тим «Зеніт» зустрічався з «Араратом» у Єревані. Перемогли 5:2. За моїми ворітьми на своїх футболістів дуже сильно кричав маленький чоловічок з великою круглою головою. «Аро, що ти на них так кричиш? – питаю, повернувшись. – Ти рахунок бачив?» Той промовчав і лише після гри сказали, що той чоловічок – то Фальян, старший тренер основного «Арарату». «Хлопчику, я тебе запам’ятаю» – сказав він мені після матчу.
На матч у Київ я не поїхав, полетів відразу в Ленінград. Та ледь опинився в гуртожитку, де тоді мешкав, як приносять телеграму: «Срочно вылетай в Киев. Гостиница «Москва». Алов». Зрозуміло, що лечу найближчим рейсом. «Завтра будеш грати в основі, – каже тренер. – Даю тобі путівку в життя». Я ж у Єревані отримав травму, після якої не міг підняти руки. «Не можу, така й така ситуація» – пояснюю. У підсумку проти «Динамо» у воротах грав Льова Бєлкін.

– Пам’ятаєте першу зустріч з Фальяном після його призначення на посаду наставника «Зеніта»?

– Прийнявши команду, тренер викликав мене в готель «Метрополь», де на той момент жив. Номер люкс, Фальян у білій сорочці і чорних штанях, ваза з апельсинами і мандаринами. Спиртного не було. Зустрів мене тренер надзвичайно тепло, про єреванську історію не згадував взагалі, хоча відчувалося, що її він не забув. Трохи поговорили. «Будеш грати, – каже Артем Григорович. – Я на тебе розраховую». Слова тренер дотримав. Інший воротар Шаповаленко грав частіше, але й я на полі з’являвся регулярно.

Треба сказати, що Фальян у міжсезоння привіз лише двох новачків – лівого оборонця Рауфа Юмакулова і лівого хавбека Георгія В’юна. Гриць – надзвичайно талановитий хлопець, тренер його дуже любив і то було заслужено. Ми з В’юном були близькими друзями, постійно ділили номери на базі чи в готелях під час виїздів.

Пригадую, як у 1969-му, коли перша група класу А була розділена на дві підгрупи по десять команд, ми на вирішальну гру першого етапу приїхали в Алма-Ату. Очків у «Зеніта» і «Кайрата» було майже порівно. Цей матч вирішував, хто ввійде у сімку. Грав у тому поєдинку, хоча мав проблеми зі спиною. Перед виходом на поле лікар через якусь трубку залив мені новокаїн. Зустріч судив бакинець Ельдар Азім-Заде, якого Фальян виховував з дитячого віку, з семи років. Хоча ми й перемогли 1:0, але судив так, як було вигідно господарям. Душив нас страшенно. Після матчу розлючений Фальян забіг в роздягальню. «Артеме Григоровичу, вибачте!» – відразу промовив Азім-Заде. Фальяна це не зупинило. Він вмастив судді смачного ляпаса. Такого, що було чути навіть нам, з-за дверей. «Сволото, я тебе з пелюшок виховував, а ти мене так судиш?!» – каже.

Фальян мене дуже любив. Після завершення сезону-1969 ми з «Зенітом» полетіли в турне по Африці, відіграли там вісім матчів. Коли поверталися, підійшов до тренера: «Артеме

Григоровичу, переходжу в «Карпати». При цьому особливої певності у львівському варіанті в мене на той момент ще не було. Сказав, радше, щоб «притравити» Фальяна. «Ти мене не кинеш, ти не підеш» – відповів той, не вірячи, що я дійсно можу піти.

– Але ви справді пішли.

– Думаю, велику роль відіграло те, що Ернест Юст поїхав до моєї дружини Марти на Закарпаття. Я про ту зустріч дізнався лише згодом. Марта – угорка, так само Юст. Ернест Ервінович зумів переконати жінку, щоб вона мене переконала поїхати до Львова. Марта ж категорично відмовилася їхати зі мною в Ленінград. Але найцікавіше, що після того вона не захотіла жити вже у Львові. «Кидай футбол і приїжджай у Тячів» – каже. Дружинин батько, який мав ковбасний цех у Буштині і почувався, наче король, вже навіть знайшов мені роботу за спеціальністю. Я закінчив хімічний факультет і мене хотіли влаштувати вчителем хімії у тячівській школі. То вже було занадто. На тому ми з Мартою й розійшлися.

– Фальян у 1970-му очолив донецький «Шахтар». Вас до себе не кликав?

– Ні. На Ленінграді наші шляхи розійшлися остаточно. То був дуже цікавий тренер. Артем Григорович володів фантастичним вмінням налаштовувати на гру. Приміром, граємо з ЦСКА. «Та це конюшня, то солдати приїхали, щойно чоботи знявши. Невже ви їх не переможете?!» – каже Артем Григорович, весь спітнівши. Він так нас заводив, що ми не могли дочекатися виходу на поле. Крім того, Фальян вперше в історії «Зеніту» ввів доплати, які ми отримували від ЛОМО (Ленінградського оптико-механічного об’єднання). Нехай ті доплати були невеличкими (найбільша у Бурчалкіна – 130 рублів), але таке ставлення стимулювало.

Взагалі, футболісти у ті часи отримували небагато. Скажімо, поїхали ми у затяжний триматчевий виїзд – зіграли внічию в Донецьку, програли «Топедо» в Кутаїсі і здолали 2:0 у Москві «Локомотив». За ці матчі ми отримали 84 рублі преміальних – по 42 за перемогу. За результати ж домашніх матчів преміювали в ті часи в залежності від кількості глядачів на трибунах. Фіксованої суми не існувало. І лише коли виграли згадуваний матч в Алма-Аті, адміністратор команди Матвій Соломонович Юдкович, великий друг динамівського адміністратора Рафи Фельдштейна, розпорядився, щоб нам видали відразу по 800 рублів. Гроші знайшлися миттєво. Конверти нам роздали буквально після вечері. Але то був виняток. Якось розпитував Льову Бурчалкіна, який зіграв за «Зеніт» в межах 400-т матчів, якого вболівальники називали Бурчалкін-виручалкін, чи він щось у своєму житті заробив. «Повір, майже нічого, – сказав той. – Поміняв квартиру і меблі в ній – усе».

Але, мабуть, то й справедливо. Мені врізалися в пам’ять слова Еріка Еппле, керівника бюро допомоги УЄФА східноєвропейським країнам: «Не може так бути, щоб футболіст отримував не менше 10-ти тисяч доларів на місяць, а вчитель, медик чи інженер – 2000-3000 гривень. Ще настануть часи, коли в Україні такої нерівності не буде. В нас у Швейцарії футболісти провідних клубів теж отримують по десять тисяч доларів. Але ж вчителі чи інженери заробляють не менше». Цій цитаті років десять. Судячи з нинішніх тенденцій виглядає, що пан Еппле був правий.

Ніколи не забуду, як у 1990 році ми з «Карпатами» їздили до Англії. Коли їхали в купе поїзда, Володя Шаран і Руслан Забранський «травили» мене: «Ґаборе Івановичу, тоді, коли ви грали, м’яч вже був круглий чи ще квадратний?» Думаю, тепер ці хлопці, ставши тренерами, подивилися б на те питання по-іншому. Футбол у наші часи був справжнім. А бути з висловлюваннями обережним мене ще Едуард Стрельцов навчив.

– Тобто?

– У 1969-му ми з московським «Торпедо» зустрічалися в Ленінграді двічі. Спершу провели навесні легкий товариський поєдинок, який завершився 0:0, але зібрав тисяч 80 народу. Зате восени був напружений кубковий матч. На початку другого тайму Стрельцов вискочив на ворота, я стрибнув йому в ноги, а Едик наступив мені шипами на спину. Біль пекельна, сліди від шипів залишилися на спині. Я піднявся і крізь зуби процідив: «Уголовщина». Той не очікував такого нахабства. «Что ты сказал?» – і кидається на мене. Я вибив м’яч у поле, а сам починаю тікати від Едуарда навколо штрафного майданчика по колу. Поки «Зеніт» атакував, ми так намотали кола чотири. «Він мене вб’є, треба тікати в роздягальню» – думав. В очах у Стрельцова було якесь шаленство. «Едику, вибач!» – кричу. «Ладно, прощаю» – несподівано легко охолов Стрельцов. І зупинився. Але, мабуть, той інцидент трохи мене завів, бо наприкінці гри не встиг вискочити на перехоплення, через що Михайло Гершкович проткнув м’яч і забив єдиний у матчі гол. Наступного дня був «розбір польотів». Один з помічників Фальяна Володимир Корнєв знімав гру на маленьку камеру. «Ходи, покажу тобі, як ти ривки від Стрельцова відпрацьовував» – сміється. Мені ж за ту язикатість прикро понині. Попрохав би в Едика вибачення ще разів десять.

– З «Зеніта» вас одного разу викликали в олімпійську збірну СССР.

– То був епізод, на якому б уваги не загострював. Тим паче, що на поле я тоді так і не вийшов. На початку серпня 1969-го ця команда мала в Ленінграді провести товариський матч зі шведами. Тренерський штаб на чолі з Олександром Пономарьовим тоді викликав трьох голкіперів – Ткаченка з «Зорі», Кириченка й мене. Крім мене, тренери вирішили перевірити ще чотирьох зенітівців – Гену Унанова, Сергія Погосова, Мішу Лохова, а також Славіка Булавіна, якого викликали постійно.

Команда тренувалася на зенітівській базі в Удєльному парку. Серед викликаних були й двоє ростовців Володимир Проскурін та Анатолій Зінченко. Сидячи на березі мальовничого паркового озерця, вирішив тоді «потравити» Толика: «Карпати» вас переможуть у фіналі Кубка». Я ж не просто так говорив, бо ростовські армійці за два тижні до кубкового матчу з львів’янами у чемпіонаті почали грати дублюючим складом. Основу берегли, щоб виграти трофей. А за дубль СКА проти нас у Ленінграді грали масажист, кухар, лікар. Практика показувала, що така тривала безігрова підготовка ні до чого доброго не призводить. Згубило це й СКА. Але Зінченко тоді був впевнений у перемозі. «Ми за кубок «Карпатам» ноги повідкусуємо» – казав.

– Знали ви за кого вступатися, адже через якихось два місяці отримали згадуване вже запрошення від Юрія Сусли.

– Повинен сказати, що в порівнянні з «Зенітом» «Карпати» зразка 1970 року були значно сильнішими. Винятками можуть слугувати окремі футболісти – Бурчалкін, Садирін, Булавін і, можливо, В’юн. У Львові загальний клас гри був значно серйозніший. То за умови, що пітерці виступали у вищій лізі, а «Карпати» в 70-му ще грали в першій. Зрештою, з завданням виходу в елітних дивізіон ми впоралися у перший же для мене рік виступів за львів’ян. Хоча наша доля могла скластися по-різному. Вирішальним виявився матч в Караґанді проти місцевого «Шахтаря». Якби ми там програли, то вимальовувалася перспектива фінальної «кульки» за участю «Кайрата», «Дніпра» Лобановського і «Карпат». Такий розвиток подій був вигідний лише дніпрянам, які незадовго до того трохи поступалися очками нам і алмаатинцям. Представники «Дніпра» їздили за нами впродовж десяти заключних турів. Їздили і стимулювали суперників «Карпат», щоб ті відібрали у нас очки. Але зупинити нас було вже складно. Ми перли напролом.

Так ось, напередодні нашого матчу в Караґанді тодішнього тренера «Шахтаря» Анатолія Полосіна викликають до телефону: «Звонок с ЦК Компартии Казахстана. Игру «Карпатам» отдать». Повернувшись, Анатолій Федорович сказав хлопцям: «Ни хрена, просто так не отдадим. Пусть деньги дают». Наші ж керівники гроші з собою якщо й мали, то лише для бенкету. Судячи з матчу, виглядало, що півкоманди було з Полосіним, а пів – ні. Напруга страшенна, поле – суцільна багнюка, температура мінусова, на трибунах усі п’яні. З тверезих на стадіоні залишалися, мабуть, лише гравці і судді. Як-не-як, 8 листопада. Крик несамовитий. Десь на 65-й хвилині м’яч влучає в стійку наших воріт і відскакує в район одинадцятиметрової позначки. Я лечу вліво в кут і відповідно залишаю стулку відкритою. Перед нападником «Шахтаря» були порожні ворота, але він пробив неточно. Мабуть, то був один з гравців Полосіна. А на 77-й хвилині Ліхачов забив Анатолієві Зарапіну єдиний у матчі гол.

Вночі бенкет був неймовірний. Ми з Ґиником Ліхачовим повечеряли, трохи посиділи і пішли в номер. Жили в готелі на другому поверсі, над самісіньким рестораном. Заснути було неможливо. Десь о другій ночі кажу: «Гено, пішли в ресторан. Одначе не заснемо». Коли прийшли. Гулянка була в розпалі. Начальство веселилося несамовито. З гравців поміж керівників, яких зі Львова в Караґанду приїхало осіб 15, до того часу залишився, мабуть, лише Янош Габовда. Коли зайшли, керівник заводу «Електрон» Степан Петровський відразу помітив Ліхачова. «Офіціанте, два ящики шампанського для Ліхачова!» – гукнув Степан Остапович. Пити до того часу ніхто, мабуть, вже не міг й Генка влаштував бризками шампанського феєрверк. До шостої не спав ніхто, а о шостій вже мали вилітати до Львова.

Джерело
obolok.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *